Концепція проєкту

Церква-дзвіниця уявляє собою складну композицію сполучення елементів вертикальної та горизонтальної взаємодії.

У вертикальному напрямі — це дворівнева споруда, прямовісно розташованих один на одному закритого об’єму храму та відкритого об’єму дзвіниці, сполучених поміж собою проміжним комунікаційним простором, що має ознаки одночасно внутрішнього та зовнішнього середовища.

У горизонтальному напрямі — це тридільна сутність: двір — нава — вівтар. Відкритий двір із закритим об’ємом церкви поєднаний виступаючим назовні простором переходу, ґанком-конхою. Єдиний внутрішній об’єм церкви розподіляється на дві частини наву та вівтар інтегрованим просторовим елементом — «скінією». Легкий каркас із текстильним іконографічним заповненням якої додатково структурує простір, і торкаючись долу хоругвами по низу відокремлює місця розташування образів.

Формування архітектурно-художньої мови спирається на методу декомпозиції, методу, що розглядає можливість інтеграції в довкілля засобами розкладання сталої художньої форми на окремі елементи, де не чиста форма, а комбінація складових елементів викликає значення. Кожна окрема частина споруди набуває особливого сенсу, притаманного тільки їй, а взаємозв’язок між її елементами має не стійкий характер.

Комбінація площин відокремленого майдану та чільного фасаду утворюють простір головного входу в будівлю. Єдина концепція для того, щоби інтерпретувати архітектуру та зв’язувати її з розглядаючим суб’єктом — передній фасад, як вертикальна базова площина. Вертикальна базова площина часто використовувалась як формальне сховище контрольних точок, які служать, щоби структурувати відношення між суб’єктом та об’єктом і розумінням суб’єктом розповіді інших елементів будівлі. Вертикальна базова площина в архітектурі подібна до тієї картинної площини в живописі; остання може містити представлення просторових відносин у тім, що є буквально плоскою площиною. Саме так поняття переднього фасаду, як архітектурної базової площини відбиває відношення до фасаду як регістру плану та перетину. Ця реєстрація плану та перетину функціонувала більш-менш безперервно в історії архітектури як домінуюча розповідь.

В будівлі церкви-дзвіниці, у той же час, не можливо прочитати базову площину передусім як певну формальну розповідь — це є також змінна базова площина, яка завжди має принаймні два читання. Читання будівлі таким чином не повинно привести до послідовної, прогресивної, і кінець кінцем, унітарної розповіді; натомість її значення можуть бути тимчасово складними, частковими, і можливими. Головний фасад може бути прочитаний і як площина і об’єм або, в інших термінах, як фронтиспіс. Це поняття фронтиспіса, також функціонуючого як фронтальна базова площина, не ново в архітектурі. Це часто використовувалось у манері, що інтерпретує, розрізнити передню та задню частини будівель. Це подвійне читання примушує об’єм будівлі бути поміченим час від часу як шаруватий і час від часу як ряд кубічних об’ємів.

У будівлі церкви-дзвіниці змінні становища ніколи не можуть зменшуватись до єдиного основного стану. Можна говорити, що це є відмінністю між формальним та текстовим становищами. Формальне становище звичайно починається зі сталої, первинної основи, в той же час як текстове — ні.

Співмасштабні елементи будівлі переплітаються із оточуючою природою за допомогою перехідної ландшафтної форми — лабіринту, що утворює проміжний формально-інтелектуальний простір, спрямований одночасно і на формальну взаємодію і на створення помірковано-споглядального медитаційного середовища.

Добірка хрестів, із сполученням різних матеріалів, набуттям скульптурної якості, акцентує внутрішню сутність художньої форми та переводить символ у більш чуттєву площину співучасті та співчування.